Пам'яті Івана Федоровича Куштенка
Звістка, яку одержала майже місяць тому редакція
"Дім, сад, город", була дуже сумна: 5 листопада
помер наш колега, журналіст, письменник,
дуже близький товариш – Іван Федорович Куштенко.
Не можна назвати обсягу професійних і культурних інтересів, якими б не займався цей патріот-українець. Вихідець з типового країнського села Київщини – Чорногородки Макарівського району – пройшов традиційними шляхами того покоління, що зростало в кінці сорокових років, у повоєнний час. Не досягши дорослості, допомагав матері в нелегкій селянській праці. Тільки через кілька років його покликала за собою юнацька мрія – потрапити на моря-океани. Він складає своєрідний екзамен у школу юнг, яка знаходилася в Києві. При цьому, наголошую, не маючи шкільної освіти за сім класів, Іванко самостійно освоїв ці кілька років шкільної науки й успішно відповів на ті запитання, які ставили йому суворі чоловіки у мундирах морських офіцерів.
Подібні випробування у Івана Куштенка відбувалися і пізніше, уже під час проходження служби на Каспійському морі. Самостійно освоював майбутній моряк і середню освіту. Тільки в київському Університеті імені Т.Г. Шевченка навчався стаціонарно, на факультеті журналістики.
Його однокурсники згадують, що Іван Куштенко не виділявся серед них, як студент з військовою виправкою. Але він завжди відстоював правду і справедливість.
Особисто я знав Івана Куштенка з тих, уже далеких років середини минулого століття. Тоді я потрапив на роботу в журнал "Колгоспник України", запропонувавши до нього свою статтю. Пізніше цей журнал перейменували в "Хлібороб України".
Саме в цьому щомісячнику мені було доручено вести відділ економіки, а пізніше ще й нарисів, сатири і гумору. Роботи було дуже багато. Ось тоді, а це на початку шістдесятих років, приніс мені свій нарис Іван Куштенко. У редакції саме з’явилася вільна посада. Тож Куштенко, як випускник Університету імені Т.Г. Шевченка та ще й з досвідом роботи в районній газеті, був дуже потрібний, а для мене – це ще й шанс перекласти на нього частину моїх обов’язків. Я й пішов до головного редактора запропонувати перспективного кадра в редакцію. Мій задум удався. Куштенка зарахували в "Хлібороб України" вести літературний відділ. Він почав подавати написані ним нариси про людей, що трудилися на селі, замовляв знайомим і молодим, і зрілим журналістамта письменникам нариси, а також гуморески і фейлетони таких корифеїв цього жанру, як Ф.Маківчук, О.Громов й інших.
Особливо пам’ятаються відрядження, що для нас, тоді молодих, були в радість. Побувати в якомусь далекому селі навіть без транспортного сполучення, пішки відправитися до літнього табору тваринницької колгоспної ферми чи тракторної бригади не ставало проблемою.
В цей період Іван Федорович почав писати перші літературні твори, вийшли перші книжки. Пам’ятаю його повість “Сіно”, видану у видавництві художньої літератури.
Іван Федорович з надзвичайною глибиною знав і розповідав про селянське життя і відстоював правду того часу. Пізніше його запросили на постійну роботу у видавництво, там він попрацював деякий час і знову повернувся у колектив, де він працював раніше, тобто в редакцію журналу "Дім, сад, город". Тоді сааме створювався журнал "Будьмо здорові". Цей науково-популярний журнал і очолив Іван Федорович Куштенко. За основу цього видання Іван Федорович взяв правило: висвітлювати проблеми захисту здоров’я людей на конкретному прикладі – ґрунтовні статті-відповіді знаних лікарів на запитання людей, які мали проблеми зі здоров’ям. Характерним прикладом такої роботи були статті Миколи Амосова у журналі "Будьмо здорові", які згодом наше видавництво випустило окремою книгою. Однак сьогодні про Івана Куштенка хочеться говорити не лише як про журналіста-організатора науково-популярного журналу, а передовсім як про письменника. Він почав писати ще під час служби на флоті. Основна тематика його творів – героїчна оборона Севастополя, будні моряків у повоєнний період, доля жінки й матері під час Другої світової війни, повоєнне дитинство. Читачам запам’яталися його твори “Заграва”. Повісті, оповідання. 1964; “Пісня для матері”. Повість. 1970; “Фарватер”. Повість. 1973; “Сусіди”. Повісті та оповідання. 1984; “Вогненний мис”. Повісті та оповідання. 1985; “Батарея”. Повість. 1991. Окремо хочу відзначити твір “То чи й справді наша українська мати... баба?”. (Роздуми звичайного українця про дещо з нашого незалежного сьогодення). 2010. Цей Куштенків твір – своєрідне відлуння того далекого з дитинства почуття, коли в українськомуселі жінка-матір залишилася без чоловіка, а її діти без батька. Цей час – святий час української жінки, але не баби у примітивному розумінні.
Вийшовши на заслужений відпочинок, Іван Федорович кожного дня приходив на своє робоче місце, де й сьогодні стоїть комп’ютер, в якому залишився незакінчений його твір "Євдокія".
...Поховано Івана Федоровича на сільському цвинтарі у рідній Чорногородці. Над його могилою гойдають вітами верби і тополі, як співається в українській пісні. Вічна йому пам’ять!
М.Халимоненко,
Заслужений журналіст України,
та колектив редакції
журналу “Дім, сад, город”