Жаркої літньої днини не стало Юрія Мушкетика. Того майстра прози, який упродовж багатьох літ формував душу справжнього українця, ведучи його то в глибини непростої нашої історії, то до пекучих проблем сьогочасності, чаруючи образним народним словом, обпікаючи правдивістю відбиття плину життя. Того майстра, котрий ще за життя занесений до пантеону класиків української літератури.

 Народившись у великому селі Вертіївка неподалік від Ніжина, зовсім малим мусив пережити і жахіття Голодомору, і гітлерівську окупацію, і неоднозначну комуністичну окупацію, що деформувала людські душі. Все це пройшло вогнем крізь його серце, але, на щастя, не спопелило його, а загартувало для боротьби за правду й добро.

І хоч був Юрій Михайлович навдивовижу врівноваженим, не схильним до показної афектації, зате принциповості у вчинках ніколи не зраджував, послідовно відстоював честь України на будь-ких рівнях. Було в ньому щось від старшого побратима Олеся Гончара, від славного земляка Юрія Збанацького, з якими разом довелося керувати Спілкою письменників України, яка на той час мала незаперечний авторитет у суспільстві й недарма породила в своєму середовищі Рух.

Десь на початку 70-х років минулого століття довелося й мені почати тривале спілкування з авторитетним земляком, коли я працював в апараті СПУ одним із помічників Олеся Терентійовича, а згодом керував потужним Бюро пропаганди художньої літератури. Саме в той тривожний час, коли один за одним літераторів відправляли на каторгу, коли жорстоке маланчуківство затягувало петлю на шиї Свободи, довелося пересвідчитися, яким спокійно незламним може бути мій земляк. Тоді він як секретар письменницької Спілки був куратором нашого пропагандистського Бюро.

І от одного разу тодішній завідувач відділу культури компартійного ЦК Леонід Кравчук вирішив фактично знищити письменницький пропагандистський орган. Нас мали підпорядкувати партійному товариству "Знання", а це значило, що кожен поет чи прозаїк перед тим, як виходити на люди з творчим звітом, мав затвердити свій виступ у відповідних партійних кабінетах. І коли б, не доведи Господь, відійшов від просканованого пильними дорадниками тексту, то відразу б потрапляв у немилість. Ми з цим не могли погодитися, тому й підготувалися до двобою і, незважаючи на лисячі маневри досвідченого компартійного апаратника, відстояли свою самостійність. І Юрій Михайлович у своїх логічних доводах навіть не послуговувався емоційними пасажами.

Коли ж у грізному 1986 році йому довелося очолити на багато літ нашу творчу Спілку, його громадянська позиція, а ще хліборобська розважливість не дозволили різним спритникам зруйнувати дощенту десятиліттями плекану родину словотворців та її чимале господарство. Це вже згодом почалася руїна, яку й досі ніхто не може спинити. Він умів поєднувати в собі й хист чарівника слова, і розважливість лідера. В цьому незаперечна заслуга Юрія Михайловича.

А він же був і улюбленцем товариства, коли неголосно, без надриву дарував різні оповідки, від яких після щирого сміху боліли животи. А він же любив подорожувати чи терпляче перелопачувати скарби архівів. Недарма він, ще студентом славетного столичного Шевченківського університету, в галасливому гуртожитку чи на підвіконнях аудиторії написав першу повість про свого борзнянського земляка Семена Палія і з нею стрімко увірвався в літературу на 25-му році життя. Неймовірна робоча організованість, зіперта на рідкісний природній хист, дозволила йому створити цілу галерею історичних героїв та колоритних сучасників. І хоч його душу не раз обпікали героїчні вчинки шестидесятників, що опинилися в сибірських таборах, він теж боровся словом за Україну.

Грати бувають і невидимі, як і подвиги незримі. І півсотні романів та повістей, оповідань, сотні публіцистичних статей у періодиці – то його засів на ниві української свободи. Уже в похилому віці він до останніх днів посилав гнівні позивні до ошуканого, але незборимого народу зі своєї привітної садиби в Кончі-Заспі. Звідти спекотного цього літа він і відлинув у вічний вирій.

Понад усе любив Юрій Михайлович свою милу Чернігівщину. Ще кілька років тому бував він і в Качанівці, і в Седневі, і в багатьох інших куточках малої батьківщини. Як любив бувати і в нашому земляцькому гурті, котрий і заснувався під крилом тодішнього очільника письменницької Спілки в старовинному особняку на Банковій, 2. На жаль, все рідше й рідше радував земляків своєю присутністю. Більше вже не завітає на наше загальне зібрання, не поцікавиться телефоном нашими справами... Та ми горді з того, що наша чернігівська земля дала світовій культурі великого майстра слова, Героя України, лауреата Державної премії Союзу та української Шевченківської, багаторазового орденоносця і передусім – неповторну Людину. Його нива ніколи не заросте бур'яном непам'яті.

Леонід ГОРЛАЧ
Із газети «Отчий поріг»
ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво»,
№7 за 2019 р.

 

Передплатний індекс 37630
Адреса редакції:
02002, Київ, Броварський проспект, 15,
тел. (044) 206-87-12
Контакти: www.chz.org.ua,
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.